Пам’ять

 Сьогодні, 4 липня, 8-мі роковини з дня смерті Юрія Клінскіх (Хоя), соліста групи «Сектор Газа».

Уже 8 років його немає з нами, але творчість залишилася. Коли сідаю за кермо і в мене поганий настрій, я врубаю «Баллады», співаю на весь салон і відходжу.

На жаль, Хоя звело в могилу саме те, над чим він підсміювався у своїх піснях. Клята коханка присадила його на героїн. Він начебто й вилікувався від наркозалежності (у крайньому разі заглушив її хоча б тимчасово), але заробив собі гепатит. У той день він по дорозі до друга з’їв аж 4 шоколадки, й організм, змучений наркотиками і хворобою, не витримав. Юра, мабуть, підсвідомо відчував такий кінець:

 

«Кто подошла ко мне так тихо и так незаметно?

Это моя смерть!

Кто подверг меня беспамятству и ничегонеделанью?

Это моя смерть!»

 

У чому все-таки полягає секрет популярності «Сектора Газа»? На мій погляд – у текстах. Коли його пісні під кінець 80-х почали поширюватися з касети на касету, я й мої однокласники почули розповіді про наше звичайне життя без цензури. З цього моменту Іосіф Кобзон і Лев Лещенко з їх «політкоректними» піснями конкурувати за наші музичні смаки вже не могли. Адже хто в колишньому СРСР насмілювався співати про приховані й некрасиві сторони нашого буття?

Спи, Юро, й земля тобі пухом! Якщо колись потраплю у Вороніж, то обов’язково прийду на твою могилу…

Антиутопія

Ох, люблю я антиутопії...
Зараз за наводкою собрата во Фофудьї sovetio читаю "Москву 2042". Дещо Войтович, як втім і Оруелл, зуміли передбачити абсолютно точно.
Як дочитаю, то мабуть напишу опус про враження та інші думки.