По улицам Варшавы льётся шоколад!

Подивився фільм «Варшавська битва».
У чому головна родзинка картини, так це у зображенні образу ворога.
Радянські фільми про війну були страшенно однотипові у цьому плані – п’яний німецький офіцер, який спочатку б’є, а потім кричить: «Руски? Камунисст? Фоя!»
До речі, секрет успіху «Сімнадцяти миттєвостей весни» у тому й полягав, що глядач чи не вперше побачив у образі ворога тверезого, хитрого й розумного німця.
Єжи Гофман сам фільм зняв трохи для підліткової аудиторії (не вистачає глибини сюжету та гри акторів), зате образ більшовика у нього вийшов прекрасним у карикатурному плані.
Уявлення комісарів про Польщу як край зажирілих буржуїв, їх кодекс етики (класових ворогів ґвалтувати можна, а ось на доярці просто треба після цього женитися), методи роботи (нехай товариш Дзержинський думає, у нього голова велика, а наша справа підтримувати пропускну здатність ЧК) мене добре повеселила.
Я би на місці режисера додав сцену, в якій червоноармієць відбирає у пана на вулиці нерозкриту парасольку, а на прохання того «вона мені потрібна для дощу» відповідає – «так ти чаклун! А як ти нею дощ викликаєш?»
Маю надію, що дочекаюся аналогічного українського фільму про битву на Синіх Водах, там можна буде запустити стільки абсолютно нових історичних та ідеологічних міфів! :)