І мертвим, і живим, і нефанатам

17 листопада 1999 року. Київ. Україна – Словенія.
Сніг.
Після тієї гри моя компанія добиралася додому як прибита мішком. Я вперше й востаннє зірвав на стадіоні голос. Наші надії розтанули і перетворилися у
Сльози під снігом.
Я дав собі слово – коли нам наступного разу у групу потрапить Словенія – буду на стадіоні. Буду, щоб змити ті сльози під снігом.
Потрапила.
У плей-офф.
При перших новинах, що матч може пройти не у Києві, закалатало серце. А як не вирвуся?
Вирвався.
Як відповідальний за придбання квитків для групи, я підняв всі можливі зв’язки. Втім, сьогодні я прорвався на лежачий сайт УФІ і здійснив проплату.
Поїздка присвячується другові, котрий був на стадіоні 17 листопада 1999 року, але не дожив до цього дня.
Я їду до Львова.