stoli76

Котрий день у мене в душі борються логічний та емоційний підхід до каталонського референдуму.
Емоційний підхід легко описати – каталонці славна нація (а хоч би й не славна!), вони заслуговують на власну державу не менше, ніж шотландці.
Логічний підхід – довгий та звивистий серпантин міркувань.
Відношу себе до послідовного прихильника принципу непорушності кордонів європейських держав після 2-ї світової війни за єдиним виключенням – коли республіка (автономія) отримує незалежність відповідно до законодавства метрополії та за умови підтвердження цього прагнення народним волевиявленням.
Приклади виключення – союзні республіки СРСР (Закон СРСР «Про порядок виходу союзних республік» був прийнятий вже після прийняття в Україні «Декларації про державний суверенітет», відповідно до якої республіканське законодавство отримало верховенство над загальносоюзним), Югославія, Чехословаччина.
Можливий приклад винятку в майбутньому – незалежна Шотландія (Лондон чинив мінімальний спротив шотландському референдуму та загалом цілком може погодитися з відокремленням).
Прекрасно розуміючи суть великодержавної сербської політики в колишній Югославії, я вважав і вважаю величезною помилкою визнання незалежності Косова. Косовський прецедент руйнує принцип непорушності кордонів у Європі. До речі, колишній посол США в Україні Джон Хербст у свіжому інтерв’ю знайшов мужність визнати це рішення помилковим, за що йому респект.
Тепер усіма фібрами душі я переживаю за каталонців, але через свої принципи переступити не маю права.
Легітимних та справедливих виходів з ситуації я бачу лише два:
1) згода Іспанії на відокремлення Каталонії (наразі це неможливо, але у світі немає нічого вічного, через років 20 така ситуація цілком можлива);
2) універсальний принцип вирішення спору «метрополія-автономія» (тобто такий, що годиться не лише для Каталонії) – введення зовнішнього управління в автономії (най це буде тимчасова адміністрація ООН, ЄС чи Ради Європи) до завершення переговорів між Іспанією та Каталонією про межі делегованих повноважень останній. І нехай такі переговори тривають хоч 40 років – це буде справедливо, хоча й незручно. Я так думаю…